У філософському трактуванні  звичайно розрізняють два типи управління- стихійне та свідоме.

“В случае стихийного механизма упорядочивающее воздействие на систему, - пишет В.Г. Афанасьев,- является усредненным результатом ... массы случайных единичных актов. Наряду со стихийными незапрограммированными факторами в обществе ( опять - таки на любой ступени его развития) действуют сознательные факторы управления, связанные с целенаправленной деятельностью людей”(1). Свідоме управління тим самим розкривається крізь специфічні соціальні інститути. Воно має конкретно-історичний характер і визначається соціально-економічною природою суспільства.

                Управлінський вплив не однорідний, в соціальном середовищі він складається з керівництва (загального та оперативного), організації та регулювання суспільних відносин (2)

                На данному етапі раціонального розвитку суспільства управління можливо охарактеризувати як “... особливе відношення між людьми на правовій або організаційній основі. Це відносини між різними статусами, рівнями адміністративних структур, окремими робочими функціями, що проявляються у вигляді однобічної залежності однієї посади від іншої (3).

                Сукупна суспільна праця є кооперація, при якій багато осіб планомірно і спільно беруть участь в одному й тому самому процесі праці або у різних  пов’язаних між собою процесах праці, які потребують правового забезпечення. Під останнім розуміється будь яке упорядкування суспільних відносин за допомогою правових засобів впливу (припис, дозвіл, заборона, стимулювання, притягнення до відповідальності, заохочення).

                Юридичні норми, котрі сприяють налагодженню првового порядку у стосунках між державою, що здійснює виконавчу владу, іншими державами, недержавними структурами і громадянами, які контактують з державою і її органами в сфері державного управління, є адміністративно-правовими нормами, а сукупність таких норм становить адміністративне право. Залишається нагадати, що адресати дії цих норм - це стосунки двох видів : організаційно-управлінські (у тому числі праворегулюючі) та правоохоронні (захист від адміністративних правопорушень).

                Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок про те. що ціллю соціального управління - упорядкування суспільних відносин - досяжна не тільки за допомогою правового регулювання але й шляхом організації соціальних процесів та керівництва людьми, що проводиться і у неправових формах. В цьому розумінні поняття “соціальне управління” звичайно ширше категорії “правове регулювання” (4). Але оскільки правове регулювання всеж таки є формою управлінського впливу, є всі підстави не ототожнювати соціальне управління та правове регулювання, підкреслюючи саме управлінську природу правового регулювання в цілому. Крім того така позиція складає базу і для відбудови механізму правового регулювання, під яким розуміється узята в однині совокупність юридичних засобів, за допомогою яких забеспечується правовий вплив на суспільні відносини.